Суспільні відносини щодо доступу громадян до інформації про суб’єктів господарювання та їх діяльність досить важко визначити у якості об’єкта правового регулювання. Аналізовані вище нормативно-правові положення щодо доступу громадян до інформації в основному стосуються так званої публічної інформації, тобто інформації про органи державної влади, місцевого самоврядування та їх діяльність. Однак безумовною є необхідність доступу громадян до інформації про суб’єкта господарювання, який, наприклад, здійснює негативний вплив на стан навколишнього природного середовища, або ж виконує державні замовлення на задоволення певних потреб та інтересів громадян тощо.
Сучасне законодавство України та інших країн в основному регламентує обмеження щодо доступу до тих, чи інших відомостей про суб’єктів господарювання та їх діяльність. Звернемо увагу на окремі положення нормативно-правових актів України щодо регулювання доступу до інформації про суб’єктів господарювання та їх діяльність і, насамперед, про обмеження доступу до таких відомостей.
Закон України «Про організацію формування та обігу кредитних історій» від 23 червня 2005 року визначає правові та організаційні засади формування і ведення кредитних історій, права суб’єктів кредитних історій та користувачів бюро кредитних історій, вимоги до захисту інформації, що складає кредитну історію, порядок утворення, діяльності та ліквідації бюро кредитних історій.
Так, законом визначено, що кредитна історія — це сукупність інформації про юридичну або фізичну особу, що її ідентифікує, відомостей про виконання нею зобов’язань за кредитними правочинами, іншої відкритої інформації відповідно до Закону; бюро кредитних історій (далі — Бюро) — юридична особа, виключною діяльністю якої є збір, зберігання, використання інформації, яка складає кредитну історію.[1]
Принципами формування та доступу до інформації, яка складає кредитну історію, є:
- забезпечення конституційних прав і свобод суб’єктів кредитних історій;
- адекватність обсягів інформації цілям, для яких вони збираються;
- значимість, всебічність, об’єктивність, повнота і достовірність інформації;
- регулярність та безперервність надходження інформації;
- цільове використання інформації;
- строковість зберігання інформації;
- конфіденційність інформації та її захист;
- збір і надання інформації, що складає кредитну історію, виключно за згодою суб’єкта цієї кредитної історії тощо.[2]
Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» визначає межі реалізації права громадян та інших суб’єктів на доступ до інформації (про) суб’єктів господарювання. Встановлюється склади правопорушень у сфері обігу комерційної таємниці підприємства. Так, неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).
Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).
Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).
Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю.
Окремі підзаконні нормативно-правові акти визначають процедури доступу до інформації про суб’єктів господарювання. Так, правові відносини щодо видачі інформації з Єдиного ліцензійного реєстру для забезпечення в межах чинного законодавства відкритості, доступності, гласності одержання та використання інформації про ліцензіарів, ліцензіатів та видані ліцензії за умови дотримання права власників інформації на її захист визначаються положенням про порядок та умови видачі інформації з Єдиного ліцензійного реєстру.[3] Дане Положення розроблено на виконання постанов Кабінету Міністрів України від 27.03.96 р. № 364 «Про Єдиний ліцензійний реєстр» та від 12.11.97 р. № 1257 «Питання Ліцензійної палати».
Слід зазначити, що окремий режим доступу встановлюється для відомостей, які відповідно до законодавства становлять банківську таємницю. Стаття 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначає порядок розкриття банківської таємниці.[4] Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками:
1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
3) органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України — на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу стосовно додаткової інформації про фінансову операцію, що стала об’єктом фінансового моніторингу;
6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів стосовно стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи — суб’єкта підприємницької діяльності.
Вимога відповідного державного органу на отримання інформації, яка містить банківську таємницю, повинна:
1) бути викладена на бланку державного органу встановленої форми;
2) бути надана за підписом керівника державного органу (чи його заступника), скріпленого гербовою печаткою;
3) містити передбачені Законом України «Про банки і банківську діяльність» підстави для отримання цієї інформації;
4) містити посилання на норми закону, відповідно до яких державний орган має право на отримання такої інформації.
Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів). Банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта. Банк має право надавати загальну інформацію, що становить банківську таємницю, іншим банкам в обсягах, необхідних при наданні кредитів, банківських гарантій.
Обмеження стосовно отримання інформації, що містить банківську таємницю, передбачені статтею 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», не поширюються на службовців Національного банку України або уповноважених ними осіб, які в межах повноважень, наданих Законом України «Про Національний банк України», здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.
Важливі гарантії доступу громадян про результати діяльності суб’єктів господарювання закріплені у Законі України «Про захист прав споживачів». Адже громадяни — споживачі певних товарів — лише на підставі повної інформації про об’єкт власного інтересу зможуть зробити правильний висновок про можливість або необхідність використання товару (роботи, послуги) для своїх потреб.
Споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця, продавця).[5]
Інформація повинна бути надана споживачеві до придбання ним товару чи замовлення роботи (послуги). Інформація про продукцію не вважається рекламою. Інформація про продукцію повинна містити:
1) назву товару, найменування або відтворення знака для товарів і послуг, за якими вони реалізуються;
2) найменування нормативних документів, вимогам яких повинна відповідати вітчизняна продукція;
3) дані про основні властивості продукції, а щодо продуктів харчування — про склад (включаючи перелік використаної у процесі їх виготовлення сировини, в тому числі харчових добавок), номінальну кількість (масу, об’єм тощо), харчову та енергетичну цінність, умови використання та застереження щодо вживання їх окремими категоріями споживачів, а також іншу інформацію, що поширюється на конкретний продукт;
4) відомості про вміст шкідливих для здоров’я речовин, які встановлені нормативно-правовими актами, та застереження щодо застосування окремої продукції, якщо такі застереження встановлені нормативно-правовими актами;
5) позначку про наявність у її складі генетично модифікованих компонентів;
6) дані про ціну (тариф), умови та правила придбання продукції;
7) дату виготовлення;
8) відомості про умови зберігання;
9) гарантійні зобов’язання виробника (виконавця);
10) правила та умови ефективного і безпечного використання продукції;
11) строк придатності (строк служби) товару (наслідків роботи), відомості про необхідні дії споживача після їх закінчення, а також про можливі наслідки в разі невиконання цих дій;
12) найменування та місцезнаходження виробника (виконавця, продавця) і підприємства, яке здійснює його функції щодо прийняття претензій від споживача, а також проводить ремонт і технічне обслуговування.
Інформація про послуги, пов’язані з концертною, гастрольно-концертною, конкурсною, фестивальною діяльністю, повинна містити дані про використання чи невикористання виконавцями музичних творів фонограм власного вокального, інструментального, вокально-інструментального виконання музичного твору з музичним супроводом або без нього чи фонограм музичного супроводу до власного вокального, інструментального, вокально-інструментального виконання музичного твору.
Стосовно продукції, яка підлягає обов’язковій сертифікації, споживачеві повинна надаватись інформація про її сертифікацію.
Стосовно продукції, яка за певних умов може бути небезпечною для життя, здоров’я споживача та його майна, навколишнього природного середовища, виробник (виконавець, продавець) зобов’язаний довести до відома споживача інформацію про таку продукцію і можливі наслідки її споживання (використання). Інформація споживачеві повинна надаватися згідно із законодавством про мови.
Зазначена інформація доводиться до відома споживачів виробником (виконавцем, продавцем) у супровідній документації, що додається до продукції, на етикетці, а також у маркуванні чи іншим способом (у доступній наочній формі), прийнятим для окремих видів продукції або в окремих сферах обслуговування. Інформація про продукцію може бути розміщена у місцях, де вона реалізується, а також за згодою споживача доводитися до нього за допомогою засобів дистанційного зв’язку. Продукти харчування, упаковані або розфасовані в Україні, повинні супроводжуватись інформацією про їх походження.
У разі коли за одну ціну пропонується кілька товарів, робіт або послуг чи їх поєднання або якщо продавець (виконавець) надає споживачеві при реалізації однієї продукції право одержати іншу продукцію за зниженою ціною, до споживача доводиться інформація щодо:
1) змісту та вартості пропозиції та у разі пропонування товарів, робіт або послуг за одну ціну — ціни таких товарів, робіт або послуг, взятих окремо;
2) умови прийняття пропозиції, зокрема строку її дії та будь-яких обмежень, включаючи обмеження щодо кількості.
Продавець (виробник, виконавець) зобов’язаний передати споживачеві продукцію належної якості, а також надати інформацію про цю продукцію, а під час продажу (реалізації) товару зобов’язані інформувати споживача про підприємства, що задовольняють вимоги щодо можливості пропорційного зменшення ціни, безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк, відшкодування витрат на усунення недоліків товару, виявлених протягом встановленого гарантійного строку недоліків.[6]
У разі реалізації продукції поза торговельними або офісними приміщеннями продавець (виконавець) зобов’язаний надати споживачеві документ, який засвідчує факт укладення договору і є підставою для виникнення взаємних прав та обов’язків. Такий документ повинен містити інформацію про:
1) дату укладення договору;
2) найменування та місцезнаходження продавця (виконавця);
3) найменування продукції;
4) ціну;
5) строк виконання робіт (надання послуг);
6) інші істотні умови договору;
7) права та обов’язки сторін договору.[7]
Перед укладенням договорів на відстані продавець (виконавець) повинен надати споживачеві інформацію про:
1) найменування продавця (виконавця), його місцезнаходження та порядок прийняття претензії;
2) основні характеристики продукції;
3) ціну, включаючи плату за доставку, та умови оплати;
4) гарантійні зобов’язання та інші послуги, пов’язані з утриманням чи ремонтом продукції;
5) інші умови поставки або виконання договору;
6) мінімальну тривалість договору, якщо він передбачає періодичні поставки продукції або послуг;
7) вартість телекомунікаційних послуг, якщо вона відрізняється від граничного тарифу;
8) період прийняття пропозицій;
9) порядок розірвання договору.
Факт надання зазначеної вище інформації повинен бути підтверджений письмово або за допомогою електронного повідомлення.[8] Інформація, підтверджена таким чином, не може бути змінена продавцем (виконавцем) в односторонньому порядку.[9]
Право громадян на доступ до інформації про певну продукцію забезпечується також положеннями, відповідно до яких виробник (виконавець) зобов’язаний інформувати споживача про можливий ризик і про безпечне використання продукції за допомогою прийнятих загальновідомих у міжнародній практиці позначень;[10] продавець (виконавець) зобов’язаний надати споживачеві достовірну і доступну інформацію про найменування, належність та режим роботи свого підприємства;[11] підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.[12]
