Як правило, громадяни не використовують своє право на доступ до інформації особисто і безпосередньо. Але більшість з них користується засобами масової інформації — газетами, радіо, телебаченням тощо.
Громадськість очікує від ЗМІ поінформованості про важливі справи, що відбуваються у суспільстві. Тому важливою передумовою доступу до інформації громадян є опублікування її у друкованих ЗМІ.
Закон України «Про інформацію» визначає, що друкованими засобами масової інформації (далі — ЗМІ) є періодичні друковані видання (преса) — газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем.[1]
Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» визначає пресу як періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.
Як правило, друковані ЗМІ забезпечують доступ до відкритої інформації. А, як відомо, обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом.
Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» створює правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні, встановлює державні гарантії їх свободи. Він закріплює право на одержання масової інформації через друковані засоби масової інформації: всі громадяни України, юридичні особи і державні органи відповідно до статті 9 Закону України «Про інформацію» мають право на оперативне одержання через друковані засоби масової інформації публічно поширюваної інформації про діяльність державних органів і організацій, об’єднань громадян та їх посадових осіб, а також інших відомостей, необхідних для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.[3]
Діяльність друкованих засобів масової інформації — це збирання, творення, редагування, підготовка інформації до друку та видання друкованих засобів масової інформації з метою її поширення серед читачів.
Друковані засоби масової інформації є вільними. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.
Друкований засіб масової інформації може видаватися після його державної реєстрації. Державній реєстрації підлягають всі друковані засоби масової інформації, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу його виготовлення.[5] Наказ Міністерства юстиції України від 21.02.2006 р. № 12/5 затверджено Положення про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації в Україні.
Розповсюдження друкованої інформації без державної реєстрації видань можливе. Зокрема, державній реєстрації не підлягають:
1) законодавчі, офіційні нормативні та інші акти, бюлетені судової практики, що видаються органами законодавчої, судової та виконавчої влади;
2) інформаційні матеріали та документація, що видаються підприємствами, організаціями, навчальними закладами і науковими установами з метою використання їх у своїй діяльності;
3) видана за допомогою технічних засобів друкована продукція, не призначена для публічного розповсюдження, або машинописна, розмножувана на правах рукопису.[6]
Закон України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» визначає правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Як складова частина законодавства України про свободу слова та інформаційну діяльність даний Закон посилює систему правового регулювання в інформаційній сфері.
Порядок всебічного і об’єктивного висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації і захисту їх від монопольного впливу органів тієї чи іншої гілки державної влади або органів місцевого самоврядування, є складовою частиною законодавства України про інформацію і визначається Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації».
Акредитація журналістів і технічних працівників засобів масової інформації при органах державної влади та органах місцевого самоврядування здійснюється в цих органах шляхом їх реєстрації на підставі офіційного подання засобу масової інформації до відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування або за заявою журналіста і технічного працівника з пред’явленням ними відповідних документів, що підтверджують їх професійний фах, або рекомендації професійного об’єднання журналістів.
Орган, при якому акредитовано журналіста і технічного працівника, заздалегідь інформує їх про важливі заходи, плани, організаційно сприяє виконанню ними професійних обов’язків.
Порядок допуску журналістів і технічних працівників до приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, доступу до інформації та їх документів і технічних засобів визначається законодавством України і з урахуванням загального режиму (регламенту) роботи цього органу, умов і можливостей, які він має реально. Про цей порядок заздалегідь повідомляється акредитованим журналістам і технічним працівникам; їм видається посвідчення (перепустка) на право входу в приміщення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. У разі порушення цього порядку акредитованим журналістом або технічним працівником засобу масової інформації їх акредитація може бути припинена за рішенням органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, при якому вони акредитовані. Письмове повідомлення із зазначенням підстав припинення акредитації вручається журналісту чи технічному працівнику засобу масової інформації і таке ж повідомлення одночасно надсилається до засобу масової інформації, в якому вони працюють. Журналіст, технічний працівник, редакція засобу масової інформації, який вони представляють, можуть оскаржити це рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування в судовому порядку.
Порядок фінансування засобів масової інформації по висвітленню діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, засновниками чи співзасновниками яких є ці органи, визначається в договорах між органами державної влади та органами місцевого самоврядування і редакціями засобів масової інформації, а також у статутах редакцій цих засобів масової інформації.
Недержавні засоби масової інформації висвітлюють діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування на умовах, передбачених в укладеній між цими органами і редакціями засобів масової інформації угоді. Якщо така угода не укладена, то редакція недержавного засобу масової інформації має право самостійно, відповідно до законодавства України, висвітлювати діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування, визначаючи у своєму статуті джерела фінансування витрат на це висвітлення.
Аудіовізуальними засобами масової інформації є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.[8]
Законодавство України про телебачення і радіомовлення складається з Конституції України, Закону України «Про інформацію», Закону України «Про телебачення і радіомовлення», законів України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», «Про телекомунікації», «Про радіочастотний ресурс України», міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
Закон України «Про телебачення і радіомовлення» регулює відносини, що виникають у сфері телевізійного та радіомовлення на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовірної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення суспільних питань.
Телерадіоорганізації в інформаційних блоках зобов’язані подавати інформацію про офіційно оприлюднену у будь-який спосіб позицію всіх представлених в органах влади політичних сил. Дані про кожну індивідуальну програму чи передачу мають містити ім’я автора чи авторів, назву і адресу виробника програми. Відповідальність за зміст програм та передач несе керівник телерадіоорганізації або автор (автори) програми та/чи передачі. У випадках, передбачених законодавством України, відповідальність за зміст окремих передач можуть нести інші особи.[9]
Єдиним органом державного регулювання діяльності у сфері телебачення і радіомовлення незалежно від способу розповсюдження телерадіопрограм і передач є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі — Національна рада) — спеціальний конституційний, постійно діючий позавідомчий державний орган.
Правові засади формування та діяльності, статус, компетенція, повноваження, функції Національної ради та порядок їх здійснення визначаються Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення».[10]
Закон України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» зокрема закріплює, що діяльність Національної ради ґрунтується на принципах законності, незалежності, об’єктивності, прозорості, доступності для громадськості, врахування культурної, ідеологічної та політичної багатоманітності в суспільстві, врахування загальновизнаних міжнародних норм та стандартів у галузі телерадіомовлення, повноти і всебічного розгляду питань та обґрунтованості прийнятих рішень.
Національна рада не може делегувати свої повноваження третім особам, а член Національної ради не може одноосібно здійснювати функції, покладені на Національну раду.
Залежно від організаційно-технологічних особливостей розповсюдження програм Національна рада видає ліцензії на такі види мовлення:
¾ супутникове;
¾ ефірне;
¾ кабельне;
¾ проводове;
¾ багатоканальне.
Залежно від території розповсюдження програм визначається територіальна категорія мовлення та територіальна категорія каналу мовлення або багатоканальної телемережі:
¾ загальнонаціональне мовлення — мовлення не менше ніж на дві третини населення кожної з областей України;
¾ регіональне мовлення — мовлення на регіон (область, декілька суміжних областей), але менше ніж на половину областей України;
¾ місцеве мовлення — мовлення на один чи кілька суміжних населених пунктів, яке охоплює не більше половини території області;
¾ закордонне мовлення — мовлення на територію поза межами державного кордону України.
Цифрове мовлення з використанням радіочастотного ресурсу України ліцензується як багатоканальне мовлення. Видача ліцензій на мовлення здійснюється на конкурсних засадах (за результатами відкритих конкурсів) або без конкурсів (за заявковим принципом) у випадках, передбачених цим Законом.
На конкурсних засадах здійснюється видача ліцензій на:
¾ ефірне мовлення;
¾ багатоканальне мовлення з використанням радіочастотного ресурсу.
Без конкурсів здійснюється видача ліцензій на:
¾ супутникове мовлення;
¾ кабельне мовлення;
¾ проводове мовлення;
¾ ефірне мовлення на каналі мовлення багатоканальної ефірної телемережі.
Ліцензія на мовлення, видана Національною радою, є єдиним і достатнім документом, що надає ліцензіату право відповідно до умов ліцензії здійснювати мовлення, користуватися каналами мовлення за умови наявності у володільців радіоелектронних засобів передбачених законом дозволів на їх експлуатацію.
Наступним найбільш поширеним після телебачення і радіомовлення засобом доступу громадян до інформації є інформаційні агентства. Закон України «Про інформаційні агентства» визначає, що інформаційне агентство — це зареєстрований як юридична особа суб’єкт інформаційної діяльності, що діє з метою надання інформаційних послуг.
Зазначений закон також встановлює, що забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами.[14]
Право на заснування інформаційного агентства в Україні належить громадянам та юридичним особам України. Іноземці та іноземні юридичні особи мають право бути співзасновниками інформаційних агентств України. Забороняється створення і діяльність інформаційних агентств, у статутному фонді яких сукупна частка, що належить іноземцям та/або іноземним юридичним особам, становить більш як 35 відсотків.[15]
Основними видами продукції інформаційних агентств є: електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відеопродукція.
Інформаційні агентства мають право на випуск продукції, яка передбачена їх статутними документами, та іншої інформаційної продукції, не забороненої чинним законодавством України.[16]
Засобами комунікації є засоби розповсюдження продукції інформаційних агентств, такі як:
друковані та екранні видання,
радіо,
телебачення (кабельне, супутникове, глобальне),
електричний та електронний зв’язок (телеграф, телефон, телекс, телефакс),
комп’ютерні мережі
інші телекомунікації.
Інформаційні агентства мають переважне право на використання засобів комунікації. Порядок використання інформаційними агентствами засобів комунікації визначається чинним законодавством України про ці засоби.
Державним інформаційним агентствам надається першочергове право перед іншими інформаційними агентствами на використання засобів комунікації для розповсюдження інформації, яка має особливе значення для держави і суспільства.[17]
