Порушення законодавства України про доступ до інформації спричиняє для винних осіб дисциплінарну, цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства України.

Юридична відповідальність — одна з форм соціальної відповідальності. Сутність соціальної відповідальності полягає в обов’язку індивіда виконувати вимоги, що висуваються до нього суспільством, державою, іншими індивідами. Крім юридичної, в суспільстві діють і інші форми соціальної відповідальності: моральна, політична, організаційна, суспільна, партійна й інша.

Юридичною відповідальністю є застосування до особи, що скоїла правопорушення, примусових заходів, передбачених санкцією порушеної норми, у встановленому для цього процесуальному порядку від імені держави і на підставі закону.

Всі види юридичної відповідальності характеризуються такими ознаками:

1. Найважливішою ознакою юридичної відповідальності є те, що фактичною підставою її виникнення виступає правопорушення.

2. Притягнення правопорушника до юридичної відповідальності здійснюється в певному процесуальному порядку в результаті здійснення правозастосовної діяльності.

3. Притягнення до юридичної відповідальності, як й інші види правозастосовної діяльності, здійснюється уповноваженими державними органами та їх посадовими особами, йому притаманний державнo-владний характер.

4. Важливою ознакою юридичної відповідальності є чітка нормативна регламентація її здійснення.

5. Притягнення до юридичної відповідальності є невіддільним від державного примусу. Державний примус за скоєне правопорушення чітко регламентується в санкціях правових норм, які визначають його вид і міру — кількісні показники. Цей примус завжди звернений на правопорушника — особу, яка скоїла протиправне діяння, і тягне за собою негативні для нього наслідки, що виявляються у позбавленні його певних благ, котрі йому належали до факту правопорушення.

6. Ще однією важливою ознакою юридичної відповідальності є наявність певних втрат для винної особи, які передбачені законом. Позбавлення правопорушника певних благ є необхідною умовою юридичної відповідальності. Ці втрати є реакцією держави на шкоду, заподіяну правопорушником суспільству, державі або окремій особі, і можуть носити для правопорушника особистий, майновий або організаційний характер.

Закон України «Про інформацію» відносить до гарантій права на інформацію «встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію».^[1] Додатковою гарантією реалізації права на доступ до інформації є передбачена зазначеним Законом дисциплінарна або інша відповідальність посадових осіб державних установ за необґрунтовану відмову у наданні змоги для ознайомлення з офіційними документами або порушення визначеного терміну її надання без поважних причин.^[2]

Крім того, держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом. Суб’єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права.^[3]

Закон України «Про інформацію» містить статтю, яка передбачає відповідальність за порушення законодавства про інформацію.

Відповідальність за порушення законодавства про інформацію, у частині реалізації громадянами права на доступ до інформації, несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:

¾   необґрунтована відмова від надання відповідної інформації;

¾   надання інформації, що не відповідає дійсності;

¾   несвоєчасне надання інформації;

¾   навмисне приховування інформації;

¾   примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації, а також цензура;

¾   використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків;

¾   розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю;

¾   порушення порядку зберігання інформації;

¾   необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом;

¾   порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави.^[4]

У випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб’єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні особи відшкодовують її добровільно або на підставі рішення суду. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді.^[5]

Закон України «Про звернення громадян» відносить до обов’язків органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, засобів масової інформації, їх керівників та інших посадових осіб щодо розгляду заяв чи скарг вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об’єднання громадян за місцем проживання громадянина.^[6] Крім того у даному Законі встановлено, що Особи, винні у його порушенні, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.^[7] Як бачимо, у Законі не передбачається можливість дисциплінарної відповідальності з подібні правопорушення.

Однак, Законом України «Про звернення громадян» передбачено відповідальність і громадян за неправомірні дії. Так, подання громадянином звернення, яке містить наклеп і образи, дискредитацію органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян та їхніх посадових осіб, керівників та інших посадових осіб підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності, заклики до розпалювання національної, расової, релігійної ворожнечі та інших дій, тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством.^[8] Крім того, витрати, зроблені органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією незалежно від форм власності, об’єднанням громадян, засобами масової інформації у зв’язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості, можуть бути стягнуті з громадянина за рішенням суду.^[9]

Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» передбачає, що «журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків».^[10] Закон також визначає підстави відповідальності редакцій, засновників, видавців, розповсюджувачів, державних органів, організацій та об’єднань громадян за порушення законодавства про друковані засоби масової інформації. Порушеннями законодавства України про друковані засоби масової інформації визнаються зокрема такі протиправні діяння щодо реалізації громадянами доступу до інформації:

¾   порушення прав журналіста;

¾   поширення відомостей, розголошення яких забороняється статтею 46 Закону України «Про інформацію» (щодо закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, вчинення терористичних актів, посягання на права і свободи людини, розголошення відомостей, що становлять державну або іншу передбачену законодавством таємницю; розголошенню відомостей, що стосуються лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень);

¾   втручання в особисте життя громадян, посягання на їх честь і гідність;

¾   розголошення будь-якої інформації, яка може призвести до вказання на особу неповнолітнього правопорушника без його згоди і згоди його представника;

¾   зловживання правами журналіста;

¾   виготовлення, випуск або розповсюдження друкованого засобу масової інформації без його реєстрації або після припинення його діяльності, ухилення від перереєстрації чи від повідомлення реєструючому органу про зміну виду видання, юридичної адреси засновника (співзасновників), місцезнаходження редакції;

¾   порушення порядку вміщення даних, надсилання контрольних примірників;

¾   порушення законодавства з питань інтелектуальної власності.

Кримінальне законодавство України передбачає наступні склади злочинів, пов’язаних з порушеннями встановленого порядку доступу до інформації.

Стаття 114 Кримінального кодексу України «Шпигунство» передбачає, що передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю, якщо ці дії вчинені іноземцем або особою без громадянства, — караються позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років.

Як бачимо, у даному складі злочину передбачено спеціальний суб’єкт — іноземець або особа без громадянства, а також особливу форму об’єктивної сторони у вигляді збирання з метою відомостей, що становлять державну таємницю. Таким чином, зазначена модель поведінки для не громадян України є неправомірною і спричиняє найвищий рівень юридичної відповідальності — кримінальну.

Стаття 111 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за державну зраду, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України зокрема у формі шпигунства (передача або збирання з метою передачі іноземній державі, іноземній організації або їх представникам відомостей, що становлять державну таємницю). Єдина відмінність від складу злочину, передбаченого статтею 114 Кримінального кодексу України є те, що суб’єктами злочину, передбаченого статтею 111 можуть бути лише громадяни України. До речі, стаття 111 Кримінального кодексу України передбачає звільнення від кримінальної відповідальності для громадян України, які на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або їх представників ніяких дій не вчинили і добровільно заявили органам державної влади про свій зв’язок з ними та про отримане завдання.^[11]

Стаття 127 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за неправомірні дії особи щодо доступу до інформації: «умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, в тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати за його дії, які він скоїв або у скоєнні яких підозрюється, або залякування його або інших осіб карається позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років. Ті самі дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, караються позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років; якщо ж такі дії вчинені працівниками правоохоронних органів, — караються позбавленням волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років. Якщо зазначені дії призвели до загибелі людини, то вони караються позбавленням волі на строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.^[12]

Стаття 132 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби і стосується скоріше права на інформацію у широкому його змісті, а не права на доступ до інформації. Хоча кваліфікуючою ознакою даного складу злочину є розголошення таких відомостей «допоміжним працівником, який самочинно здобув інформацію».^[13] Таким чином, маємо ще одну модель неправомірної поведінки у сфері доступу громадян до інформації — самочинне здобуття інформації про проведення медичного огляду особи на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або захворювання на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та його результатів допоміжним медичним працівником. Звичайно, отримання такої інформації не буде підставою для кримінальної відповідальності, однак може стати передумовою (у зв’язку з незнанням правил поводження з такою інформацією та відповідальності за її розголошення) для настання останньої.

Стаття 163 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер, які караються штрафом від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі до трьох років.

Кваліфікуючою ознакою є вчинення тих самих дій щодо державних чи громадських діячів або службовою особою, або з використанням спеціальних засобів, призначених для негласного зняття інформації (караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років).^[14] Як бачимо, зазначена стаття передбачає цілу низку неправомірних моделей поведінки громадян щодо доступу до інформації

Закон України «Про інформацію» містить відсилочну норму: «умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснювані посадовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність відповідно до Кримінального кодексу України».^[15] Зазначена норма відсилає нас до статті 171 Кримінального кодексу України «Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів». Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років.

Переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, за критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, карається штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням права обіймати певні посади на строк до трьох років.^[16]

Стаття 182 Кримінального кодексу України «Порушення недоторканності приватного життя» закріплює, що «незаконне збирання, зберігання, використання або поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди або поширення цієї інформації у публічному виступі, творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації, — караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років».^[17] Із зазначеного складу злочину випливає ще один вид неправомірного засобу доступу громадян до інформації — збирання конфіденційної інформації про особу без її згоди.

Стаття 231 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю. Зазначено, що «умисні дії, спрямовані на отримання відомостей, що становлять комерційну або банківську таємницю, з метою розголошення чи іншого використання цих відомостей, а також незаконне використання таких відомостей, якщо це спричинило істотну шкоду суб’єкту господарської діяльності, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років».^[18] У даному випадку йдеться про ще один приклад неправомірної поведінки фізичної особи, що полягає у отриманні незаконного доступу до таємної інформації, яка охороняється законом.

Стаття 330 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність збирання з метою передачі іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам економічних, науково-технічних або інших відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства.^[19] Маємо ще одну модель неправомірної поведінки громадян щодо доступу до інформації. У даному випадку йдеться про спеціальний суб’єкт — особа, якій були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків відомості, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави.

Неправомірні засоби доступу громадян до інформації описані у статті 357 Кримінального кодексу України «Викрадення, привласнення, вимагання документів, штампів, печаток, заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання службовим становищем або їх пошкодження»: «Викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, а так само їх умисне знищення, пошкодження чи приховування, а також здійснення таких самих дій відносно приватних документів, що знаходяться на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності, вчинене з корисливих мотивів або в інших особистих інтересах, караються штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, якщо вони спричинили порушення роботи підприємства, установи чи організації або вчинені щодо особливо важливих документів, штампів, печаток, караються штрафом до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк. Незаконне заволодіння будь-яким способом паспортом або іншим важливим особистим документом карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до трьох місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років».^[20] Зазначеною статтею передбачено низку неправомірних засобів доступу громадян до матеріальних джерел інформації — документів різних видів: від офіційних до приватних.

Наступний механізм неправомірного доступу громадян до інформації передбачений статтею 359 Кримінального кодексу України: «незаконне використання спеціальних технічних засобів негласного отримання інформації карається штрафом від ста до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до чотирьох років, або позбавленням волі на той самий строк. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, за попередньою змовою групою осіб або організованою групою, або заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам, свободам чи інтересам окремих громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам окремих юридичних осіб, караються позбавленням волі на строк від трьох до семи років.^[21] Недотримання встановленого Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з розроблення, виготовлення спеціальних технічних засобів для зняття інформації з каналів зв’язку, інших засобів негласного отримання інформації, торгівлі спеціальними технічними засобами для зняття інформації з каналів зв’язку, іншими засобами негласного отримання інформації, затверджених Наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Служби безпеки України від 29.01.2001 р. № 17/17^[22], порядку застосування засобів негласного отримання інформації спричиняє для винних суб’єктів кримінальну відповідальність.

Звернемо увагу на окремі склади адміністративних проступків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення (далі — КУпАП).

КУпАП передбачає наступні склади адміністративних проступків, пов’язаних з доступом громадян до інформації.

Стаття 41-3 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення порядку доступу до інформації, визначеного у Кодексі законів про працю України, Законах України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 року, «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 року, «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 року, а саме за ненадання інформації особами, які представляють власників або уповноважені ними органи чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи, представниками трудових колективів для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за виконанням колективних договорів, угод. Ненадання такої інформації тягне за собою накладення штрафу від одного до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.^[23]

Стаття 53-2 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення окремих норм Земельного кодексу України, а саме за перекручення даних державного земельного кадастру і приховування інформації про наявність земель запасу або резервного фонду (накладення штрафу на посадову особу від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).^[24]

Стаття 82-3 КУпАП є однією із типових моделей неправомірної поведінки у сфері доступу громадян до інформації. Вона передбачає відповідальність за приховування, перекручення або відмова від надання повної та достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян та їх об’єднань щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними, в тому числі про їх аварійні скиди та відповідні наслідки, і тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від трьох до п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.^[25] Зазначеними неправомірними діяннями порушуються норми законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року, «Про поводження з радіоактивними відходами» від 30 червня 1995 року, «Про відходи» від 5 березня 1998 року та інші.

Стаття 212-3 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за порушення права на інформацію: неправомірна відмова в наданні інформації, несвоєчасне або неповне надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, у випадках, коли така інформація підлягає наданню на запит громадянина чи юридичної особи відповідно до законів України «Про інформацію», «Про звернення громадян» та «Про доступ до судових рішень», тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Повторне протягом року вчинення порушення з числа передбачених вище, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Посадові особи, на яких поширюється дія Закону України «Про боротьбу з корупцією», притягаються до відповідальності за такі діяння відповідно до Закону України «Про боротьбу з корупцією.^[26]

Закон України «Про боротьбу з корупцією» передбачає, що державний службовець або інша особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права «відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію».^[27]

Стаття 212-6 КУпАП передбачає адміністративну відповідальність за здійснення незаконного доступу до інформації, яка зберігається, обробляється чи передається в автоматизованих системах, у вигляді накладення штрафу від п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів, що використовувалися для незаконного доступу, або без такої. Та сама дія, вчинена особою, яку протягом року було піддано адміністративному стягненню за порушення, передбачене вище, тягне за собою накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією засобів, що використовувалися для незаконного доступу.

Цивільний кодекс України (далі — ЦК України) відносить інформацію до об’єктів цивільних прав. Стаття 200 ЦК України зокрема визначає, що «суб’єкт відносин у сфері інформації може вимагати усунення порушень його права та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої такими правопорушеннями».

Крім того, ст. 49 Закону України «Про інформацію» закріплює, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам правопорушенням, вчиненим суб’єктом інформаційної діяльності, відшкодовується добровільно або на підставі рішення суду.

Відносно того, чи може бути інформація об’єктом права власності серед науковців єдиної точки зору немає^[28], однак можна стверджувати, що відносини, що виникають з приводу доступу до інформації, досить часто пов’язані з правом власності. Саме тому більшість способів захисту права власності і цивільної відповідальності є актуальними і для відносин щодо доступу до інформації.

Під час розгляду позову про захист прав власника інформації у відносинах щодо доступу до інформації в цивільному судочинстві потерпілий вправі використовувати практично всі основні способи захисту цивільних прав, передбачені у ст. 16 ЦК України, в тому числі

¾   вимагати визнання права;

¾   припинення дій, які порушують право чи створюють загрозу його порушення; визнання правочину недійсним;

¾   відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов’язку в натурі;

¾   визнання недійсним акта органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, відновлення права;

¾   відшкодування збитків; відшкодування (компенсації) моральної шкоди;

¾   іншими способами, передбаченими законом.

Важливою гарантією реалізації та захисту прав власника інформації є те, що після використання всіх національних засобів правового захисту учасник інформаційних цивільних відносин може звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ, наприклад, до Європейського суду з прав людини.

У статті 19 ЦК України вказані дії, які охоплюються поняттям «самозахист цивільних прав» і є одним із способів захисту цивільних прав. Під самозахистом розуміється застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Не є винятком і сфера доступу до інформації для застосування самозахисту відповідних прав. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.

Крім того, окремі види інформації, до якої реалізується право доступу (наприклад, комерційна таємниця) віднесено цивільним законодавством до об’єктів права інтелектуальної власності. Відповідно ж до статті 431 ЦК України порушення права інтелектуальної власності, в тому числі невизнання цього права чи посягання на нього, тягне за собою відповідальність, встановлену ЦК України, іншим законом чи договором.

Дисциплінарна відповідальність застосовується за скоєння дисциплінарних проступків, які виявляються в порушенні трудової, навчальної, службової та військової дисципліни і завдають шкоди внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій тощо.

Стаття 147 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України) передбачає, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

1) догана;

2) звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.^[29]

Таким чином, до правопорушників можуть застосовуватись стягнення, передбачені правилами внутрішнього розпорядку, дисциплінарними статутами і положеннями: зауваження, попередження, догана, переведення на іншу роботу, звільнення, пониження у званні тощо.

У випадках неправомірної відмови посадових осіб у наданні інформації вони можуть бути притягнуті як до дисциплінарної, так і до матеріальної відповідальності. Наприклад, у випадку, коли за рішенням суду з установи, де працює така посадова особа, стягнуто моральну шкоду на користь запитувача інформації.